Практика застосування судами Закону України "Про третейські суди"
Верховний Суд; Узагальнення судової практики від 11.02.2009
Документ n_005700-09, поточна редакція — Прийняття від 11.02.2009
 

Сторінки:  [ 1 ]  2
наступна сторінка »  

                      ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ 
11.02.2009

УЗАГАЛЬНЕННЯ
Практика застосування судами
Закону України "Про третейські суди" (*)

_______________
(*) Узагальнення підготовлене суддею Верховного Суду України
Л.І.Охрімчук та головним консультантом відділу узагальнення
судової практики управління вивчення та узагальнення судової
практики О.Є.Бурлай, к.ю.н.
Проблеми, пов'язані з діяльністю третейських судів в Україні,
є об'єктом численних дискусій, в яких обговорюються питання як
теоретичного, так і практичного характеру. З одного боку, інститут
третейського розгляду спорів, як і наявність інших альтернативних
способів вирішення правових суперечок, - ознака розвиненого
демократичного суспільства, та є досить ефективним і прогресивним,
оскільки дає змогу особам уникнути деяких недоліків, притаманних
державному судочинству. Він також сприяє зменшенню навантаження на
суди. Цей інститут має багатовікову історію і поширений практично
в усіх країнах світу.
З другого боку, в Україні внаслідок недосконалості
законодавчої бази впровадження і діяльність третейських судів не
лише не дає позитивних результатів, але й призводить до виникнення
значних ускладнень і проблем. Причому не можна стверджувати, що ці
проблеми належать до сфери суто третейського розгляду справ.
Оскільки питання виконання та оскарження рішення третейського суду
нерозривно пов'язані з відповідним зверненням до державного суду,
практично всі проблеми, пов'язані з третейським розглядом справ,
стають актуальними і для судів. Крім того, до них додаються також
проблеми, що виникають при здійсненні судами своїх власних
функцій.
Відповідно до положень Закону від 11 травня 2004 р. N 1701-IV
( 1701-15 ) "Про третейські суди" (далі - Закон N 1701-IV)
державними судами розглядається дві основні категорії справ, що
безпосередньо пов'язані з діяльністю третейських судів: 1) справи
про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду;
2) справи про скасування рішення третейського суду. Процесуальним
законодавством не регламентовано порядок розгляду таких справ, що,
зокрема, призводить до неоднакової судової практики.
Основна причина виникнення проблем у зазначеній сфері є
недосконалість законодавства, що регламентує діяльність
третейських судів та їх взаємодію із судами та іншими державними
органами, насамперед Закону N 1701-IV ( 1701-15 ). Справа в тому,
що низка положень цього Закону ( 1701-15 ) внаслідок їх
юридично-технічної недосконалості не узгоджується з положеннями
інших законодавчих актів (зокрема, з положеннями Цивільного
процесуального кодексу України ( 1618-15 ) (далі - ЦПК) та
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 )
(далі - ГПК), що призводить до складних системних колізій,
вирішувати які доводиться саме судам. Крім того, у чинному
законодавстві з питань, пов'язаних з діяльністю третейських судів,
наявна велика кількість прогалин, які на сьогодні вже виявлені
завдяки напрацьованій практиці. Наявність колізій і прогалин
неминуче призводить до неоднакової практики вирішення спорів, у
першу чергу судами, що негативно позначається на рівні захисту
прав осіб, а також створює ґрунт для численних зловживань.
Метою цього узагальнення є вивчення практики розгляду судами
справ, пов'язаних з діяльністю третейських судів, виявлення
проблем у цій сфері, з'ясування їх причин та аналіз можливих
способів їх усунення (1).
_______________
(1) Слід відзначити, що низку змін до чинного законодавства
було внесено Законом від 5 березня 2009 р. N 1076-VI ( 1076-17 )
"Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
діяльності третейських судів та виконання рішень третейських
судів". Цим Законом ( 1076-17 ), зокрема, вилучено деякі категорії
справ з компетенції третейських судів, встановлено додаткові
вимоги до третейської угоди, внесено зміни щодо правил визначення
компетентного суду, врегульовано питання про преюдиційність
рішення третейського суду, розширено переліки підстав для
скасування рішення третейського суду та для відмови у видачі
виконавчого документа на рішення третейського суду, а також
вирішено питання про захист прав осіб, які не були стороною
третейського розгляду, якщо третейський суд вирішив питання про їх
права і обов'язки.
Необхідно також звернути увагу, що відповідно до ч. 2
Прикінцевих положень зазначеного Закону ( 1076-17 ) не підлягають
примусовому виконанню рішення третейських судів, прийняті до
набрання чинності цим Законом і не виконані на день набрання ним
чинності, у справах, які відповідно до цього Закону ( 1076-17 ) не
підвідомчі третейським судам.
Аналіз статистичних даних (2)
_______________
(2) Статистичні показники за даними, наданими апеляційними
судами; по м. Києву - за даними районних судів м. Києва, крім
показників щодо апеляційного оскарження.
Як свідчать статистичні показники, суди України у 2007 р.
розглянули понад 13 тис. справ про видачу виконавчого документа на
рішення третейського суду та за результатами їх розгляду видано
12 тис. 669 виконавчих документів.
Найбільшу кількість справ про видачу виконавчого документа
було розглянуто судами м. Києва - 7 тис. 530 (причому 7 тис. 289 з
них розглянув Печерський районний суд), а також областей:
Луганської - 2 тис. 45, Київської - 949. Тоді як в Закарпатській
та Миколаївській областях справи цієї категорії взагалі не
розглядалися.
У переважній більшості випадків суди задовольняють заяви про
видачу виконавчого документа на рішення третейського
суду - у 2007 р. такі вимоги було задоволено у 96,2% від
розглянутих справ про видачу виконавчого документа. За цей же
період суди постановили лише 298 ухвал про відмову у видачі
виконавчого документа на рішення третейського суду, що становить
2,3% від кількості розглянутих справ.
Необхідно відмітити, що кількість справ про видачу
виконавчого документа динамічно зростає. У деяких областях
кількість справ, розглянутих за I півріччя 2008 р. значно
перевищила кількість таких справ, розглянутих протягом усього
2007 р. Так, суди Вінницької області у I півріччі 2008 р.
розглянули майже у 4 рази більше справ про видачу виконавчого
документа на рішення третейського суду, ніж у 2007 р.,
у 2,4 рази більше, ніж у 2007 р., таких справ розглянули суди
Житомирської області. У деяких інших областях кількість справ про
видачу виконавчого документа, розглянутих за I півріччя 2008 р.,
не набагато менша від кількості справ цієї категорії, розглянутих
за весь 2007 р. Наприклад, суди Херсонської області у 2007 р.
розглянули 251 справу про видачу виконавчого документа на рішення
третейського суду, а за I півріччя 2008 р. - вже 230.
Справ про скасування рішень третейських судів розглядається
дуже невелика кількість. Так, за 2007 р. було розглянуто лише
55 справ цієї категорії, причому у судах 14 областей не було
розглянуто жодної такої справи. У 36 справах вимогу про скасування
рішення третейського суду було задоволено, що складає 65,5% від
кількості розглянутих справ про скасування рішення третейського
суду, у 19 справах у задоволенні вимог було відмовлено, або у
34,5% від кількості розглянутих.
Випадки оскарження ухвал місцевих судів, постановлених за
розглядом справ, пов'язаних з діяльністю третейських судів, є
поодинокими. Так, у 2007 р. апеляційні суди розглянули 33 справи
за скаргами на ухвали місцевих судів про відмову у видачі
виконавчого документа на рішення третейського суду, відповідно
було скасовано 10 ухвал місцевих судів, що складає 30,3% від
розглянутих, і 23 ухвали або 69,7% залишено без змін.
За цей же період в апеляційному порядку було розглянуто
20 справ за скаргами на ухвали місцевих судів про скасування
рішень третейських судів. Задоволено 8 скарг, або 40% від
розглянутих, і ще 12 або 60% - відхилено.
Зрідка трапляються випадки розгляду судами справ інших
категорій, пов'язаних з діяльністю третейських судів: про визнання
третейської угоди недійсною, про визнання рішення третейського
суду недійсним, про розірвання третейської угоди, про скасування
третейської угоди, за позовами до БТІ про незаконну відмову у
виконанні рішення третейського суду тощо.
Зловживання, які допускають третейські суди, розглядаючи
справи
Вбачається, що є необхідність звернути увагу на кількість та
характер зловживань, які допускають третейські суди при розгляді
ними справ. Хоча може здаватися, що ця проблема стосується системи
судочинства лише опосередковано, практика свідчить про інше,
оскільки зловживання третейських судів мають масовий і системний
характер. Зрештою, саме державні суди стають заручниками цієї
проблеми, оскільки нерідко змушені вирішувати вкрай складні
питання щодо фактичного "узаконення" сумнівних рішень третейських
судів.
Аналіз рішень третейських судів свідчить, що ці суди часто
фактично не вирішують спори, а в обхід передбачених законом
процедур задовольняють певні суб'єктивні інтереси нерідко з
порушеннями при цьому прав третіх осіб та держави. Найбільш
типовими справами, які розглядають третейські суди, є: - справи про визнання дійсності договорів про відчуження
нерухомого майна, при розгляді яких за допомогою третейського суду
особи у кращому випадку уникають укладення таких договорів у
встановленій законом нотаріальній формі, якою передбачено сплату
відповідних платежів та державну реєстрацію, а в
гіршому - фактично укладаються договори, які не можуть бути
нотаріально посвідчені у зв'язку з тим, що вони суперечать закону; - справи щодо визнання права власності на земельні ділянки, у
тому числі про відчуження та визнання права власності на земельні
ділянки сільськогосподарського призначення; - спори щодо визнання права власності на самочинне
будівництво та на об'єкти незавершеного будівництва, метою яких є
визнання права власності на самочинно збудовані або незаконно
реконструйовані об'єкти та отримання рішення, яке б зобов'язувало
відповідні органи здійснити дії з його оформлення; - спори, метою яких є захоплення контролю над юридичними
особами тощо.
Досить часто за допомогою рішення третейського суду за однією
особою безпідставно визнається право власності на майно іншої
особи.
Виявлено випадки, коли у справах, в яких спір виник між
юридичними особами, як відповідачі залучаються фізичні
особи - керівники юридичних осіб та інші фізичні особи, завдяки
чому заяви у відповідних справах розглядаються загальними судами,
у той час як повинні розглядатися господарськими судами.
Дуже поширеною є практика штучного залучення як сторони
третейської угоди осіб, які по суті не є відповідачами. У заявах
зазначається, що ці особи не визнають за позивачами право
власності на майно (в тому числі на самочинно споруджені будівлі
та самочинно здійсненне перепланування). Такими особами виступають
члени сім'ї позивача, або особи, які мали намір придбати таке
майно. При цьому особа, яка по суті спору має виступати належним
відповідачем, у кращому випадку зазначається як третя особа, до
розгляду справи не залучається, однак третейський суд у рішенні
покладає на неї певні обов'язки.
Нерідко розгляд справ у третейському суді використовується
особами для досягнення вочевидь недобросовісних цілей.
Так, із матеріалів трьох справ, розглянутих Маловисківським
районним судом Кіровоградської області у 2008 р. вбачається, що
рішенням третейського суду від 24 березня 2008 р. задоволено позов
С.В. до Ленінської сільської ради про визнання права власності в
порядку спадкування на майно померлого К.Г.
Третейський суд визнав, що С.В. до відкриття спадщини
п'ять років проживав однією сім'єю з К.Г. у його будинку, а саме з
грудня 1999 р. по лютий 2005 р. Рішенням цього ж третейського суду
від 18 березня 2008 р. за позовом С.В. до Ленінської сільської
ради встановлено, що позивач п'ять років проживав однією сім'єю з
К.Ю., а саме з жовтня 1998 р. по 10 жовтня 2005 р. А згідно з
рішенням цього ж третейського суду від 21 березня 2008 р. С.В. є
спадкоємцем С.Л., з якою він проживав однією сім'єю в її будинку
із січня 2000 р. по 23 серпня 2006 р.
Велику кількість проблем та зловживань породжує діяльність
третейських судів при вирішенні конкретних спорів (арбітражів
ad hoc), що можуть утворюватися згідно з ч. 1 ст. 7 Закону
N 1701-IV ( 1701-15 ).
На відміну від постійно діючих третейських судів, для яких
законом передбачено необхідність реєстрації (що автоматично
означає наявність юридичної адреси, подання відомостей про
особовий склад постійно діючого третейського суду, зміст його
регламенту тощо), всі питання створення та діяльності суду ad hoc
регламентуються виключно третейською угодою, до якої також не
встановлено спеціальних вимог. Таким чином, суди ad hoc часто
функціонують фактично поза межами ефективного правового
регулювання їх діяльності, що закономірно призводить до
зловживань.
Наприклад, Шевченківський районний суд м. Запоріжжя розглянув
три справи про видачу виконавчого документа на рішення
третейського суду ad hoc. Справи складаються взагалі з трьох
аркушів - заяви про видачу виконавчого листа на рішення
третейського суду ad hoc (без будь-яких додатків), протоколу
судового засідання, з якого вбачається, що сторони не з'явилися,
та ухвали суду про задоволення заяви та видачу виконавчого
документа.
Трапляються також випадки розгляду третейськими судами справ,
які уже розглядають або розглядались у суді загальної юрисдикції.
Виявлено випадки розгляду третейськими судами справ без формування
справи. Непоодинокі випадки розгляду третейськими судами справ,
які їм не підвідомчі: сімейних, про трудові спори, справ про
встановлення фактів, житлових спорів, вирішення питань публічного
характеру.
З наведеного можна зробити висновок, що перелік (а також
характер) зловживань, які допускають третейські суди, є дійсно
дуже значним. Невирішеним залишається питання про права та
можливості суду адекватно реагувати на виявлені порушення, адже у
переліках підстав для відмови у видачі виконавчого документа на
рішення третейського суду та підстав скасування рішення
третейського суду така підстава, як невідповідність рішення
третейського суду положенням законодавства, відсутня.
За таких умов буквальне дотримання судами положень Закону
N 1701-IV ( 1701-15 ) зумовлює наслідки, які є повністю
несумісними з функцією суду як органу, завданням якого є захист
прав і свобод людини і громадянина (ст. 55 Конституції України)
( 254к/96-ВР ).
Практика судів у вирішенні цього питання є різною.
Деякі суди, виявивши невідповідність рішення третейського
суду вимогам законодавства, відмовляють у видачі виконавчого
документа.
Так, Ленінський районний суд м. Вінниці ухвалою від 27 грудня
2007 р. відмовив у задоволенні заяви П.О. про видачу виконавчого
документа у справі за позовом Т.Н. про визнання договору
купівлі-продажу дійсним, визнання права власності. Відмовляючи у
задоволенні позовної заяви, суд виходив з того, що згідно з
рішенням третейського суду визнано дійсним договір купівлі-продажу
земельної ділянки сільськогосподарського призначення, а саме для
ведення садівництва, розміром 0,5 га, визнано право власності на
неї за позивачем, тоді як відповідно до п. 15 Перехідних положень
Земельного кодексу України ( 2768-14 ) (далі - ЗК) купівля-продаж
або відчуження в інший спосіб земельних ділянок цієї категорії не
допускається.
Виявлено також випадки ухвалення судами рішень про відмову у
видачі виконавчого документа на рішення третейського суду на
підставі висновку про залучення у справі неналежного відповідача.
Наприклад, згідно з ухвалою Дзерджинського районного суду
м. Харкова було видано виконавчий документ на рішення третейського
суду при Асоціації "Правосуддя" від 28 лютого 2007 р. у справі за
позовом Ш.С. до ЗАТ "Харківспецмонтаж" про визнання дійсними
договорів купівлі-продажу та визнання права власності на нерухоме
майно. Апеляційний суд Харківської області ухвалою від 25 червня
2007 р. рішення третейського суду скасував, оскільки суд дійшов
висновку про те, що ця справа не підвідомча третейському суду. Суд
першої інстанції допустив помилку при встановленні характеру
спірних правовідносин, не врахувавши, що спірне нерухоме майно
збудоване самочинно на земельній ділянці, що не була відведена для
цієї мети, у зв'язку з чим належним відповідачем у справі повинна
бути Харківська міська рада.
Однак інші суди в аналогічних справах виконавчі документи
видають, посилаючись на відсутність підстав для відмови у такій
видачі в ст. 56 Закону N 1701-IV ( 1701-15 ), і така практика
переважає.
Так, Волноваський районний суд Донецької області ухвалою
від 27 квітня 2008 р. задовольнив позовну заяву В. про видачу
виконавчого документа на рішення третейського суду для вирішення
конкретного спору у справі за позовом В. до Х. Зазначеним рішенням
затверджено мирову угоду між сторонами, згідно з якою в порядку
погашення боргу за договором позики Х. передає у власність В.
земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства
площею 7,86 га, визнано за В. право власності на зазначену
ділянку, визнано таким, що втратив чинність, Державний акт на
право власності на земельну ділянку, виданий Х., та покладено
обов'язок на органи місцевого самоврядування виготовити та видати
В. відповідний державний акт.
Переважна більшість питань, які постають перед місцевими
судами, пов'язана саме з правом суду реагувати на виявлені
порушення і зловживання.
Правильною вбачається практика судів, які у разі виявлення
зловживань або порушень законодавства з боку третейських судів
постановляють окремі ухвали та надсилають їх в органи прокуратури.
Так, Ялтинський міський суд АР Крим 17 серпня 2007 р.
постановив окрему ухвалу, якою до відома прокурора АР Крим
доведено інформацію про порушення законності, виявлені під час
розгляду справи за заявою Г. про видачу виконавчого документа на
рішення Кримського третейського суду в справі за позовом Г. до
Я.В., Я.О. про визнання договору купівлі-продажу дійсним,
припинення права власності та визнання права власності. Суд
відзначив, що обставини дії щодо відчуження майна, виявлені при
розгляді справи, можуть бути суспільно небезпечними і
кваліфікуватися за відповідною частиною ст. 190 Кримінального
кодексу України ( 2341-14 ) (далі - КК).
Проблема із визначенням компетентного суду
Однією з найбільш складних і суперечливих проблем є
визначення компетентного суду, до якого заявнику належить подавати
заяву про видачу виконавчого документа або про скасування рішення
третейського суду.
Відповідно до положень ст. 2 Закону N 1701-IV ( 1701-15 )
компетентний суд - місцевий загальний суд чи місцевий
господарський суд за місцем розгляду справи третейським судом.
Чітке визначення щодо місця розгляду справи третейським судом
породжує такі проблеми.
Оскільки законодавчо не встановлено обов'язок третейського
суду розглядати справу, наприклад, за адресою, за якою
зареєстровано постійно діючий третейський суд, то місце такого
розгляду може обиратися цілком довільно. Крім того, можливі
ситуації, коли один і той самий спір може розглядатися тим же
судом або різними третейськими судами (особливо це може мати місце
при розгляді справ третейськими судами для вирішення конкретного
спору - арбітражів ad hoc) декілька разів у різних місцях,
внаслідок чого з'являється можливість подати декілька однакових
заяв до різних компетентних судів. Крім того, слід відзначити, що
неможливо достовірно встановити, чи дійсно розглядалася справа
третейським судом у тому чи іншому місці, оскільки вказівка про
місце розгляду такої справи має міститися у рішенні відповідного
суду. Таким чином, третейському суду навіть не потрібно змінювати
своє місце розташування для того, щоб мати змогу виготовити кілька
однакових рішень із зазначенням різних місць розгляду справи.
Трапляються непоодинокі випадки розгляду третейськими судами
справ не за адресою своєї державної реєстрації.
Так, на розгляд Житомирського районного суду однойменної
області надійшло 7 заяв про видачу виконавчих листів на рішення
постійно діючого третейського суду при Юридичній корпорації
"Принцип", зареєстрованого за адресою м. Київ, від К.І., що
проживає в смт Десна Козелецького району Чернігівської області та
2 заяви від Л.С., що проживає в м. Києві, щодо визнання права
власності на земельні ділянки, розташовані в адміністративних
межах Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської
області та призначені для ведення товарного сільськогосподарського
виробництва. Підставою для звернення було те, що в рішеннях
третейського суду місцем розгляду справ було зазначено с. Оліївка
Житомирського району Житомирської області.
Велику кількість проблем породжує наявність суперечливих
положень щодо підсудності в Законі N 1701-IV ( 1701-15 ) та
ЦПК ( 1618-15 ). Так, відповідно до п. 1 ст. 114 ЦПК ( 1618-15 ),
якою встановлено виключну підсудність, позови, що виникають з
приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням
майна або основної його частини, а також згідно з п. 2 ч. 1 ст. 16
ГПК ( 1798-12 ) справи у спорах про право власності на майно або
про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про
усунення перешкод у користуванні майном розглядаються
господарським судом за місцезнаходженням майна. Неоднаковою є
практика судів з прийняття та розгляду заяв щодо видачі
виконавчого документа або скасування рішення третейського суду,
коли третейський суд вирішив спір щодо нерухомого майна.
Ця проблема ускладнюється також тим, що у більшості випадків
йдеться про видачу виконавчого документа або скасування рішення
третейського суду, який зареєстрований поза межами територіальної
юрисдикції компетентного суду, а нерухоме майно, що є предметом
спору, знаходиться взагалі в іншій області.
Наприклад, Кіровський районний суд м. Дніпропетровська
розглянув та ухвалою від 19 квітня 2007 р. задовольнив
заяву К. про видачу виконавчого листа на рішення постійно діючого
третейського суду при Асоціації "Українська третейська організація
підприємств та фінансових установ" про визнання дійсним договору
купівлі-продажу восьми земельних ділянок, розташованих в АР Крим,
в м. Ялта та смт Масандра.
Кількість подібних справ вражаюче велика.
Місцевими судами Житомирської області було розглянуто
24 заяви про видачу виконавчих документів на рішення третейських
судів, якими вирішені питання про право власності на земельні
ділянки і зобов'язано землевпорядні установи та підприємства
вчинити дії з оформлення правовстановлюючих документів та їх
реєстрації. У 21 випадку з них спірними були земельні ділянки,
розташовані поза межами Житомирської області.
Суди Запорізької області розглянули значну кількість справ
про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду щодо
нерухомого майна, яке знаходиться поза межами Запорізької області.
Відповідно до матеріалів узагальнення суди області розглянули
16 справ щодо майна, розташованого у м. Ялта, 4 справи - у
Дніпропетровській області, 3 справи - у м. Кривий Ріг, по
одній - в містах Сімферополі та Генічеську.
Цілу низку подібних випадків наведено Апеляційним судом
Полтавської області. В усіх таких випадках мало місце штучне
залучення відповідачами фізичних осіб, зареєстрованих у
м. Полтаві, які начебто мали намір придбати спірне майно, але не
визнавали за позивачем право власності.
Вбачається, що судам при вирішенні питання про підсудність
слід дотримуватися положень Закону N 1701-IV ( 1701-15 ) (3).
_______________
(3) На час завершення робота над узагальненням набув чинності
Закон від 5 березня 2009 р. N 1076-VI ( 1076-17 ) "Про внесення
змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності
третейських судів та виконання рішень третейських судів",
положеннями якого встановлено, що місцем проведення третейського
розгляду справи у постійно діючому третейському суді є
місцезнаходження цього третейського суду. Місце проведення
третейського розгляду справи у третейському суді для вирішення
конкретного спору визначається третейською угодою.
Третейська угода
Третейська угода є підставою для передачі спору на розгляд
третейського суду, а в деяких випадках - і підставою для створення
та діяльності такого суду. Таким чином, належність форми і змісту
третейської угоди, наявність у ній всіх істотних умов,
передбачених законом, є первинною та обов'язковою умовою
правомірності третейського розгляду, а відтак - і третейського
рішення.
Вбачається, що розглядаючи будь-яке питання, пов'язане з
діяльністю третейського суду, суду перш за все необхідно
перевірити наявність укладеної сторонами належним чином
третейської угоди, відповідність її форми та змісту встановленим
вимогам.
Адже виявлено випадки, коли суди не звертали уваги на грубі
недоліки третейської угоди, наявної у матеріалах справи, які в
цілому дають підстави для сумнівів у правомірності третейського
розгляду і законності рішення третейського суду.
Так, у матеріалах справи, розглянутої Суворовським районним
судом м. Одеси за заявою Б. про видачу виконавчого документа на
рішення третейського суду, міститься угода про розгляд спору в
третейському суді, яка взагалі не підписана сторонами, а також
контракт позивача з третейським суддею про надання останнім
оплатних послуг з вирішення спору, підписаний лише третейським
суддею. Незважаючи на це, ухвалою суду від 11 квітня 2008 р. заяву
Б. задоволено і видано виконавчий документ на рішення третейського
суду.
У матеріалах справи, розглянутої Ярмолинецьким районним судом
Хмельницької області, міститься договір купівлі-продажу, який
включає третейське застереження. Договір підписаний лише покупцем,
не містить підпису продавця, а лише його печатку.
Відповідно до положень ст. 5 Закону N 1701-IV ( 1701-15 )
спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності
між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього
Закону ( 1701-15 ). Однак слід наголосити на тому, що третейська
угода є різновидом цивільно-правового правочину, тому вона має
відповідати також вимогам, встановленим цивільним законодавством.
Невідповідність третейської угоди вимогам цивільного законодавства
дає підстави вважати таку третейську угоду нікчемною на підставі
ст. 228 ЦК ( 435-15 ), згідно з ч. 1 якої правочин вважається
таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на
порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина,
знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави,
АР Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Судам
також слід звернути увагу на положення ст. 203 ЦК ( 435-15 ), якою
встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для
чинності правочину.
Таким чином, якщо при розгляді заяви про видачу виконавчого
документа на рішення третейського суду буде виявлено
невідповідність третейської угоди вимогам цивільного
законодавства, суду слід враховувати положення ч. 1 ст. 216
ЦК ( 435-15 ), згідно з якою недійсний правочин не створює
юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі виявлення нікчемності третейської угоди суд може
згідно з ч. 5 ст. 216 ЦК ( 435-15 ) застосувати наслідки
недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи і відмовити
у видачі виконавчого документа. При цьому немає необхідності у
додатковому визнанні третейської угоди недійсною.
При розгляді заяви про скасування рішення третейського суду
також слід враховувати, що нікчемність третейської угоди є
безумовною підставою для такого скасування.
Видача виконавчого документа на рішення третейського суду
Проблема із виконанням рішень третейського суду третьою
стороною
Поширеною є практика, коли третейські суди вирішують питання
про права або обов'язки осіб, що виступають у третейському
розгляді як треті особи або взагалі не беруть участі у
третейському розгляді. Гостро постає питання про правомірність
такий дій третейського суду, а також і про обґрунтованість видачі
виконавчого документа на відповідне рішення.
Як уже зазначалося, положення Закону N 1701-IV ( 1701-15 )
прямо закріплюють обов'язковість виконання рішення третейського
суду лише для сторін третейського розгляду.
Щодо обов'язковості виконання рішення третейського суду було
зроблено висновок Конституційним Судом України у п. 4 Рішення
від 10 січня 2008 р. N 1-РП/2008 ( v001p710-08 ) (справа про
завдання третейського суду), в якому зазначено, що відповідно до
Закону N 1701-IV ( 1701-15 ) третейські суди приймають рішення
тільки від свого імені (ст. 46 цього Закону) ( 1701-15 ), а самі
ці рішення, ухвалені в межах чинного законодавства, є
обов'язковими лише для сторін спорів.
Відповідно до цих висновків Законом від 5 березня 2009 р.
N 1076-VI ( 1076-17 ) "Про внесення змін до деяких законодавчих
актів України щодо діяльності третейських судів та виконання
рішень третейських судів" перелік підстав для відмови у видачі
виконавчого документа на рішення третейського суду доповнено п. 9,
згідно з яким підставою такої відмови є вирішення третейським
судом питання про права і обов'язки осіб, які не брали участь у
справі.
Відмова у видачі виконавчого документа на рішення
третейського суду
Підстави відмови у видачі виконавчого документа встановлено
ч. 6 ст. 56 Закону 1701-IV ( 1701-15 ). Так, компетентний суд
відмовляє в задоволенні заяви про видачу виконавчого документа,
якщо: 1) на день прийняття рішення за заявою про видачу виконавчого
документа рішення третейського суду скасовано компетентним судом; 2) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не
підвідомча третейському суду відповідно до закону; 3) пропущено встановлений цією статтею строк для звернення за
видачею виконавчого документа, а причини його пропуску не визнані
судом поважними; 4) рішення третейського суду прийнято у спорі, не
передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені
питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням
третейського суду вирішені питання, які виходять за межі
третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення,
що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 5) третейська угода визнана недійсною компетентним судом; 6) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не
відповідав вимогам статей 16-19 цього Закону ( 1701-15 ); 7) рішення третейського суду містить способи захисту прав та
охоронюваних інтересів, які не передбачені законами України; 8) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу
компетентного суду відповідну справу; 9) третейський суд вирішив питання про права і обов'язки
осіб, які не брали участь у справі (4).
_______________
(4) На час завершення роботи над узагальненням набув чинності
Закон від 5 березня 2009 р. N 1076-VI ( 1076-17 ) "Про внесення
змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності
третейських судів та виконання рішень третейських судів",
положеннями якого встановлено, що місцем проведення третейського
розгляду справи у постійно діючому третейському суді є
місцезнаходження цього третейського суду. Місце проведення
третейського розгляду справи у третейському суді для вирішення
конкретного спору визначається третейською угодою.
У судах по-різному розуміють зміст зазначеної норми. Зокрема,
у значній кількості випадків суди безпідставно видають виконавчі
документи на рішення третейського суду за наявності підстав для
відмови у такій видачі.
Вбачається, що при розгляді питання про видачу виконавчого
документа на рішення третейського суду судам слід враховувати
таке: 1) згідно з п. 7 ст. 6 Закону N 1701-IV ( 1701-15 )
третейські суди не можуть розглядати справи, які відповідно до
закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції
або Конституційним Судом України. Таким чином, якщо згідно з
положеннями чинного законодавства певне питання вирішується
"судом", "у судовому порядку", "на підставі рішення суду" тощо,
слід вважати, що йдеться про державні суди. Отже, відповідні
питання не підлягають розгляду у третейських судах. Таким чином,
виключно державними судами розглядаються справи щодо землі
(відповідно до положень Земельного кодексу України ( 2768-14 )
(далі - ЗК), зокрема ч. 2 ст. 158 ЗК ( 2768-14 ), за якою виключно
судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування
і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності
громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування
територій сіл, селищ, міст, районів та областей); щодо визнання
правочину дійсним або недійсним (відповідно до положень
ЦК ( 435-15 ) (зокрема, ч. 2 ст. 218, ч. 3 ст. 215 та ін.); щодо
житла (відповідно до положень Житлового кодексу України
( 5464-10 ) (зокрема ст. 109 цього Кодексу) ( 5464-10 ); щодо
самочинного будівництва (відповідно до положень ЦК ( 435-15 )
(зокрема, ст. 376) тощо. Керуючись цим, при розгляді справ про
видачу виконавчого документа на рішення третейського суду щодо
таких питань, суди мають відмовляти у видачі виконавчого документа
на рішення третейського суду на підставі п. 2 ч. 6 ст. 56 Закону
N 1701-IV ( 1701-15 ). 2) пункт 5 ч. 6 ст. 56 цього Закону ( 1701-15 ) слід розуміти
таким чином, що підставою для відмови у видачі виконавчого
документа є недійсність третейської угоди як у разі встановлення
її недійсності рішенням суду, так і у разі її нікчемності.
Відповідно до ч. 5 ст. 216 ЦК ( 435-15 ) суд може застосувати
наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. 3) якщо виконання рішення третейського суду вимагає вчинення
дій або утримання від дій, які не передбачені чинним
законодавством України, зачіпають закріплені законодавчо права та
інтереси осіб, суперечать моральним засадам суспільства, судам
слід відмовляти у видачі виконавчого документа на рішення
третейського суду на підставі п. 7 ч. 6 ст. 56 Закону N 1701-IV
( 1701-15 ).
Скасування рішення третейського суду
Скасування рішення третейського суду при розгляді справи про
недійсність третейської угоди
Деякі місцеві суди при розгляді питання про визнання
недійсною третейської угоди вирішують також і питання про
скасування третейської угоди. При цьому у разі задоволення вимог
щодо визнання недійсною третейської угоди суди вирішують питання і
щодо скасування рішення третейського суду.
Так, Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська рішенням
від 12 липня 2007 р., задовольняючи позов Р. до Д. про визнання
недійсною третейської угоди, одночасно скасував рішення постійно
діючого третейського суду "Перший третейський суд "Асоціації
"Правопорядок".
Вбачається, що така практика є правомірною, якщо було
встановлено, що третейська угода є нікчемною, оскільки відповідно
до ст. 51 Закону N 1701-IV ( 1701-15 ) недійсність третейської
угоди є підставою для скасування рішення третейського суду, з чого
випливає те, що скасування рішення третейського суду є наслідком
недійсності третейської угоди. Відповідно до ч. 5 ст. 216
ЦК ( 435-15 ) суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного
правочину з власної ініціативи.
Скасування рішення третейського суду за заявою особи, яка не
була стороною третейського розгляду
Дуже складним є питання про скасування рішення третейського
суду за заявою особи, яка не є стороною третейського розгляду.
Відповідно до ч. 3 ст. 34 Закону N 1701-IV ( 1701-15 ) треті особи
не мають права оскарження рішення третейського суду.
Як свідчить практика, випадки скасування рішень третейських
судів за заявою осіб, які не були стороною третейського розгляду
(зокрема, прокурора), є поширеними і виправданими. Зокрема, про це
свідчить те, що непоодинокими є випадки, коли за фактами, які мали
місце при розгляді справи третейським судом, порушуються
кримінальні справи.
Так, Алчевський міськрайонний суд Луганської області
розглянув справу за заявою прокурора м. Алчевська в інтересах Х.О.
про визнання недійсною третейської угоди та скасування рішення
третейського суду.
Третейський суд при Асоціації "Лоєр-Консалтинг Груп" рішенням
від 17 вересня 2006 р. за позовом Г. до В., Х. визнав дійсним
договір купівлі-продажу квартири у м. Алчевську, укладений між В.,
з одного боку, та Х. - з другого, та визнано дійсним договір
купівлі-продажу тієї ж квартири між Г. та В.
2 березня 2007 р. слідчими органами Алчевскього МВ УМВС за
фактом купівлі-продажу спірної квартири було порушено кримінальну
справу за ознаками злочину, передбаченого ст. 190 ч. 2
КК ( 2341-14 ) (шахрайство). У ході слідства стало відомо, що В.
помер 30 вересня 2006 р. (через два тижні після винесення рішення
третейським судом).
Проведена в межах кримінальної справи почеркознавча
експертиза від 10 серпня 2007 р. підтвердила, що підписи на
третейській угоді від імені Х. про розгляд справи третейським
судом виконані ймовірно не нею.
На підставі зазначеного прокурор вимагав визнати недійсною
третейську угоду, скасувати рішення третейського суду, а також
інші ухвали про відчуження квартири як незаконні.
Алчевським міськрайонним судом Луганської області рішенням
від 11 грудня 2007 р. заяву прокурора було задоволено.
Вбачається, що за таких обставин скасування рішення
третейського суду за заявою особи, яка не була стороною
третейського розгляду, відповідає положенням Конституції
( 254к/96-ВР ) та положенням міжнародних договорів. Розгорнуте
обґрунтування такої позиції викладено в наступній справі.
Апеляційний суд АР Крим розглянув апеляційну скаргу Б. на
рішення Центрального районного суду м. Сімферополя про скасування
рішення третейського суду.
Центральний районний суд м. Сімферополя від 22 березня
2007 р. задовольнив заяву прокурора м. Сімферополя в інтересах
Сімферопольської міської ради про скасування рішення
від 28 вересня 2004 р. постійно діючого Кримського третейського
суду при концерні "ДСН" за заявою Б. про визнання за нею права
власності на частку домоволодіння у м. Сімферополі та припинення
права власності К. на зазначену частку.
Апеляційний суд АР Крим ухвалою від 21 серпня 2007 р.
апеляційну скаргу відхилив, зважаючи на таке.
Задовольняючи заяву про скасування рішення третейського суду,
суд першої інстанції, зокрема, виходив з наявності порушень
майнових прав територіальної громади м. Сімферополя, зазначивши,
що представницький орган місцевого самоврядування безпідставно не
був залучений до участі в справі.
Не погоджуючись з цим, Б. в апеляційній скарзі посилався на
те, що Сімферопольська міська рада належним чином була залучена до
участі в справі як третя особа і тому позбавлена можливості
оскаржити рішення третейського суду.
Апеляційний суд зазначив, що відповідно до пунктів 1, 2 ч. 3
ст. 51 Закону N 1701-IV ( 1701-15 ) компетентний суд скасовує
рішення третейського суду, якщо, зокрема: справа, по якій прийнято
рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду
відповідно до закону; рішенням третейського суду вирішені питання,
які виходять за межі третейської угоди.
Як вбачається з матеріалів справи, рішенням третейського суду
визнано право власності заявниці Б. на частку домоволодіння, яка
може бути визначена як відумерла спадщина після смерті спадкодавця
К., право власності якої на вказану частку, у свою чергу,
третейський суд одночасно припинив.
Відповідно до частин 1, 3 ст. 1277 ЦК ( 435-15 ) у разі
відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від
права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови
від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою
відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття
спадщини; спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у
власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Зважаючи на Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня
2004 р. у справі N 18-рп/2004 ( v018p710-04 ) (справа про
охоронюваний законом інтерес), територіальна громада
м. Сімферополя, безперечно, має інтерес, який спирається на закон,
щодо зазначеної спадщини, яка може бути визнана відумерлою. Тобто
предмет позову у будь-якому випадку стосується прав і охоронюваних
законом інтересів іншої особи, яка не залучена до участі у справі.
Зі змісту ст. 51 Закону N 1701-IV ( 1701-15 ) (в системному
аналізі зі статтями 2, 3 цього Закону ( 1701-15 ) і визначенням
терміну "сторони третейського розгляду"), - питаннями, що виходять
як за межі третейської угоди, так і за межі самого рішення
третейського суду, слід вважати, зокрема, питання прав та
обов'язків інших осіб, які не є сторонами, що передали спір на
вирішення третейського суду, оскільки у межах рішення третейського
суду можливо вирішувати лише питання, що стосуються виключно
сторін третейського розгляду. Залучення до справи зацікавленої
особи як третьої особи не надає такій особі прав сторони
третейського розгляду.
Таким чином, рішенням третейського суду вирішені питання за
вищевказаними межами, що є порушенням Закону N 1701-IV ( 1701-15 )
і безумовною підставою для скасування рішення третейського суду.
Відповідно до п. 1 ст. 6 та 13 Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод ( 995_004 ) (далі - Конвенція)
кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків
має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного
строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до
закону.
Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції
( 995_004 ), порушуються, має право на ефективний засіб правого
захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке
порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні
повноваження.
Право на судовий захист передбачається ст. 55 Конституції
України ( 254к/96-ВР ), ст. 3 ЦПК ( 1618-15 ), ст. 6 Кодексу
адміністративного судочинства України ( 2747-15 ).
Але, як зазначалося, територіальна громада в особі її
представницького органу не брала участь у третейському розгляді як
його сторона і тому була фактично позбавлена права на судовий
захист, оскільки третейський суд не здійснює правосуддя.
Цей приклад свідчить про правильну позицію суду та спонукає
до висновку про необхідність застосування Закону N 1701-IV
( 1701-15 ) тільки при системному аналізі, зокрема, разом зі ст. 3
ЦПК ( 1618-15 ) і міжнародними правовими нормами (Конвенцією)
( 995_004 ).
Правильність цієї позиції підтверджується і практикою
Верховного Суду України.
Так, Верховний Суд України розглянув справу про скасування
рішення третейського суду за касаційною скаргою Б.В.

  Пошук Знайти слова на сторiнцi:     
* тiльки українськi (або рос.) лiтери, мiнiмальна довжина слова 3 символи...

Сторінки:  [ 1 ]  2
наступна сторінка »