Звільнення за ст. 38 КЗпП України може бути визнано правильним, якщо воно відповідає волевиявленню [...]
Верховний Суд; Ухвала, Витяг від 20.11.1996
Документ n0050700-96, поточна редакція — Прийняття від 20.11.1996
 

    СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ 
У Х В А Л А
від 20.11.96

(Витяг)

У травні 1994 р. С. пред'явив позов до АТВТ
"Донецькміськнафтопродукт" про поновлення на роботі та стягнення
заробітної плати за час вимушеного прогулу, посилаючись на те, що
він працював у відповідача оператором АЗС і наказом від 15 жовтня
1992 р. був незаконно звільнений з роботи за ст. 38 КЗпП
( 322-08 ) - за власним бажанням. Позивач зазначав, що насправді
він такого бажання не мав, але начальник АЗС Д. примусив його
подати заяву про розірвання трудового договору з цієї підстави. Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням
Донецького обласного суду від 3 жовтня 1996 р. позов задоволено. У касаційній скарзі АТВТ "Донецькміськнафтопродукт" просило
скасувати рішення і направити справу на новий розгляд, посилаючись
на те, що суд неповно з'ясував дійсні обставини останньої і зробив
неправильний висновок про те, що С. звільнений з порушенням норм
законодавства про працю, необгрунтовано поновив йому пропущений
строк звернення до суду, не звернув уваги на те, що позивач за
станом здоров'я не може виконувати роботу оператора. Судова
колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що
касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до ст. 38 КЗпП ( 322-08 ) працівник має право
розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк,
письмово попередивши про це власника або уповноважений ним орган
за два тижні. Якщо після закінчення строку попередження про
звільнення працівник не залишив роботу і не вимагає розірвання
трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі
звільнити його за поданою раніше заявою. Він також не вправі
звільнити працівника до закінчення строку попередження, якщо той
цього не просить, крім випадків, коли на його місце запрошено
іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути
відмовлено в укладенні трудового договору. Як видно із заяви С. про звільнення з роботи за власним
бажанням та наказу про його звільнення, він був звільнений до
закінчення строку попередження про розірвання трудового договору,
хоча не просив про це у своїй заяві. Судом також встановлено, що начальник АЗС примусив С.
написати заяву про розірвання трудового договору за власним
бажанням. Ці обставини підтверджуються поясненнями позивача та
начальника АЗС Д., який у судовому засіданні не заперечував, що
примусив С. написати таку заяву. Враховуючи наведене, суд дійшов правильного висновку про те,
що звільнення позивача проведено з порушенням трудового
законодавства, і поновив його на роботі. Наведені в касаційній скарзі доводи про те, що суд
необгрунтовано поновив позивачеві пропущений строк для звернення
до суду, є непереконливими, оскільки С. пропустив зазначений строк
у зв'язку з поганим станом здоров'я. Це підтверджується лікарняним
листком, амбулаторною медичною карткою, висновком судово-медичної
експертизи, показаннями свідків Щ. та К. Взявши до уваги, що судове рішення відповідає матеріалам
справи та вимогам статей 38, 233, 234, 237 КЗпП ( 322-08 ), судова
колегія в цивільних справах Верховного Суду України залишила його
без зміни.
"Рішення Верховного Суду України", 1997 р.

  Пошук Знайти слова на сторiнцi:     
* тiльки українськi (або рос.) лiтери, мiнiмальна довжина слова 3 символи...