Документ 2399-XII, поточна редакція — Прийняття від 03.06.1992

                                                          
П О С Т А Н О В А
ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
Про Заяву Верховної Ради України стосовно рішень
Верховної Ради Росії з питання про Крим

( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 33, ст.481 )

Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:
Схвалити Заяву Верховної Ради України стосовно рішень
Верховної Ради Росії з питання про Крим (додається).
Голова Верховної Ради України І.ПЛЮЩ
м. Київ, 3 червня 1992 року
N 2399-XII

ЗАЯВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
стосовно рішень Верховної Ради Росії
з питання про Крим

21 травня 1992 року Верховна Рада Російської Федерації
ухвалила Постанову "Про правову оцінку рішень вищих органів
державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954
році", пунктом 1 якої Постанову Президії Верховної Ради РРФСР від
5 лютого 1954 року "Про передачу Кримської області із складу РРФСР
до складу Української РСР" було визнано як таку, що "не має
юридичної сили з моменту прийняття" на тій підставі, що вона
нібито була "прийнята з порушенням Конституції (Основного Закону)
РРФСР і законодавчої процедури". У зв'язку з тим, що прийняття будь-якого рішення стосовно
Криму не Україною, а органом державної влади іншої держави зачіпає
"права, властиві суверенітету" України, зокрема, "право кожної
держави на... територіальну цілісність" (принцип I Декларації
принципів хельсінкського Заключного акта НБСЄ),
Верховна Рада України з а я в л я є:
1. З юридичної точки зору пункт 1 Постанови парламенту Росії
від 21 травня 1992 року не тягне за собою правових наслідків для
України і не впливає на територіальний "статус-кво", що склався
між Україною і Росією від часу включення Кримської області до
складу Української РСР і до моменту проголошення Україною
державної незалежності 24 серпня 1991 року, схваленого
Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року, на тих підставах,
що: а) Постанова Верховної Ради Російської Федерації від 21
травня 1992 року не скасовує і не може визнати такими, що "не мали
юридичної сили", інших правових норм законодавства Росії, якими
було визначено правовий статус Криму, зокрема ст. 14 Конституції
РРФСР 1936 року (із змінами і доповненнями, що діяли до 1978
року), згідно з якою Кримська область у 1954 році була виключена
із складу території РРФСР, та статті 71 Конституції РРФСР 1978
року, згідно з якою Кримська область не входила до складу РРФСР, а
також ст. 18 Конституції Української РСР 1937 року та статті 77
Конституції Української РСР 1978 року, згідно з якими Кримська
область входила до складу Української РСР; б) Російська Федерація не є єдиною державою -
правонаступницею колишнього СРСР. Правонаступниками СРСР, як це
встановлено документами, укладеними в рамках СНД, є всі колишні
радянські республіки, в тому числі й Україна. Отже, Російська
Федерація не правосильна однобічно скасовувати правові норми чи
акти, ухвалені Союзом РСР. Це стосується, зокрема, Указу Президії
Верховної Ради СРСР "Про передачу Кримської області із складу
РРФСР до складу УРСР" від 19 лютого 1954 року; Закону СРСР "Про
передачу Кримської області із складу РРФСР до складу Української
РСР" від 26 квітня 1954 року; статей 22, 23 Конституції СРСР 1936
року (із змінами і доповненнями, що діяли до 1977 року), згідно з
якими Кримська область була включена до складу Української РСР; в) Верховна Рада Російської Федерації у пункті 2 своєї
Постанови від 21 травня 1992 року визнала "конституювання
подальшим законодавством РРФСР даного факту" - акту передачі
Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР.
Визнання російським парламентом чинності конституційних норм
російського законодавства стосовно правового статусу Криму згідно
з принципом ієрархії правових норм спричиняється до нечинності
будь-яких постанов Верховної Ради Росії з цього питання; г) остаточне конституційне оформлення акту передачі Кримської
області із складу РРФСР до складу УРСР відбулося у повній
відповідності з вимогами чинної на той час Конституції СРСР. За
статтею 14 Конституції СРСР до відання Союзу РСР в особі його
вищих органів державної влади і державного управління належало:
затвердження змін кордонів між союзними республіками (пункт "а")
та затвердження утворення нових областей у складі союзних
республік (пункт "е"). Відповідно до пунктів "а" та "е" статті 14
Конституції СРСР Верховна Рада СРСР Законом СРСР від 26 квітня
1954 року затвердила Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19
лютого 1954 року про передачу Кримської області із складу РРФСР до
складу Української РСР, прийнятий на підставі "спільного подання
Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради УРСР", а
також внесла відповідні зміни до статей 22 і 23 Конституції СРСР,
за якими Кримська область входила до складу Української РСР.
2. При повній відсутності формально-юридичних підстав для
перегляду питання про правовий статус Криму Верховна Рада
Російської Федерації вдалася до недружнього акту щодо України,
виходячи із суто політичних міркувань. Політичне вмотивування своїх дій парламент Росії виклав у
Заяві до Верховної Ради України, ухваленій 22 травня 1992 року. Політика України у Заяві російського парламенту безпідставно
оцінюється як така, "що завдає шкоди світовому співтовариству в
цілому" і "не враховує намагання всіх народів жити в мирі і
злагоді з народами колишнього Радянського Союзу". Керівництво
України образливо характеризується як таке, "що не зовсім
адекватно усвідомлює в умовах погіршення економічного стану своїх
держав і народів істинні реалії і очевидну пріоритетність завдань
відновлення і розвитку перерваних господарських, виробничих
зв'язків". Російський парламент, не питаючи народ України, сам
вирішив, що відповідає, а що не відповідає інтересам народу
України й інших народів, заявивши: "Інтересам народів відповідає
всемірне зміцнення Співдружності й інтеграційних процесів". Верховна Рада Росії заявляє про наміри "суворо дотримуватись
основоположних принципів Статуту ООН, НБСЄ". Одначе документи
парламенту Росії від 21 та 22 травня 1992 року є прямим свідченням
небажання вищого законодавчого органу Росії дотримувати принципу
III Декларації принципів хельсінкського Заключного акта, згідно з
яким держави - учасниці НБСЄ "розглядають як непорушні всі кордони
один одного, так і кордони усіх держав у Європі, і тому вони
будуть утримуватися нині і в майбутньому від будь-яких зазіхань на
ці кордони", а також принципу IV, за яким учасники НБСЄ
зобов'язалися поважати територіальну цілісність кожної із
держав-учасниць. Позиція парламенту Росії у питанні кордонів між Україною і
Росією є двозначною і суперечливою, тому що не можна кордони між
Росією і Україною ділити на такі, що "існують в рамках СНД" і
такі, що існують поза рамками СНД. Таким чином, принцип
непорушності кордонів штучно обумовлюється участю в СНД. Дія
одного із основоположних принципів Міжнародного права однаково
поширюється на державний кордон України і державний кордон Росії. Документи парламенту Росії суперечать принципу VI Декларації
принципів хельсінкського Заключного акта, який вимагає відмовитись
"від будь-якого втручання, прямого чи опосередкованого,
індивідуального чи колективного, у внутрішні чи зовнішні справи,
що входять до внутрішньої компетенції іншої держави, незалежно від
їх взаємовідносин". Розгляд парламентом Росії питання, яке зачіпає
проблему правового статусу Криму, є прямим втручанням у внутрішні
справи України, які входять до внутрішньої компетенції України.
Адже за нині діючою Конституцією ( 888-09 ) і законодавством
України Крим є її складовою автономною частиною, статус якої має
визначатися через внутрішню компетенцію України відповідно до
того, як і інші держави - члени ООН вирішують питання стосовно
прав їх автономних частин та співвідношення повноважень між
центральними органами влади та органами влади автономій. Такі дії парламенту Росії є також прямим втручанням у
зовнішні справи України та суперечать принципу VIII Декларації
принципів хельсінкського Заключного акта, згідно з яким "всі
народи завжди мають право в умовах повної свободи визначати, коли
і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус
без втручання ззовні". Вимагаючи від України "утримуватися від
будь-яких дій, скерованих на придушення вільного волевиявлення
населення Криму", парламент Росії водночас відмовляє у такому
праві народові України, пов'язуючи проблему Криму, недоторканності
кордонів України і збереження її територіальної цілісності з
такими питаннями, як політика України в рамках СНД, військова
політика України, проблема Чорноморського флоту. Питання - бути чи
не бути Україні в СНД - має вирішувати тільки Україна, а не
російський парламент. Питання, яку вести Україні зовнішню і
внутрішню політику, має вирішувати сама Україна, а не російський
парламент. Питання Чорноморського флоту вирішуються в рамках
двосторонніх переговорів між Україною і Росією. В Україні немає жодних проявів "утиску прав представників
російського народу, інших націй і народностей, що проживають на
території України і історично пов'язані з Росією". Насправді Україна забезпечує і гарантує суворе дотримання
прав усього населення Криму, в тому числі і кримсько-татарського
народу, і не вчинить жодних дій, скерованих на утиск вільного
волевиявлення населення Криму, здійсненого на засадах міжнародного
права і в межах Конституції України. Тому дії парламенту Росії не можна оцінити інакше як спробу
політичного тиску і акт політичного шантажу стосовно України. Така позиція парламенту Росії виразно суперечить принципу IX
Декларації принципів хельсінкського Заключного акта, згідно з яким
держави - учасниці НБСЄ заявили про свій намір "сприяти
взаєморозумінню і довір'ю, дружнім і добросусідським стосункам між
собою, міжнародному миру, безпеці і справедливості". Дії парламенту Росії Верховна Рада України розцінює як такі,
що завдають великої шкоди дружнім і добросусідським стосункам між
Україною і Росією, загрожують взаєморозумінню та довір'ю,
підривають міжнародний мир і безпеку в Європі. Крім того, такі дії
суперечать і принципу X Декларації принципів хельсінкського
Заключного акта, який вимагає від держав - учасниць НБСЄ
добросовісно виконувати свої зобов'язання, що випливають із
міжнародного права. Дії Верховної Ради Російської Федерації суперечать семи із
десяти принципів хельсінкського Заключного акта, які отримали
назву "десять заповідей миру" чи "хартія мирного життя Європи".
Цим також порушуються інші норми міжнародного права, зокрема
положення статті 6 Договору між УРСР та РРФСР від 19 листопада
1990 року і статті 5 Мінської угоди про створення Співдружності
Незалежних Держав від 8 грудня 1991 року. Верховна Рада України беззастережно відкидає спроби
парламенту Росії проводити політику стосовно України з позицій
великодержавного шовінізму, виходячи з "права сильного" чи права
"старшого брата". Верховна Рада України відкидає безпідставну вимогу Верховної
Ради Росії "врегульовувати питання про Крим шляхом міждержавних
переговорів Росії і України". Верховна Рада України звертає особливу увагу держав -
учасниць НБСЄ, постійних членів Ради Безпеки ООН, а також усіх
держав міжнародного співтовариства на неприпустимість політики
відмовчування у явних випадках оголошення територіальних претензій
до України з боку Росії. Політика відмовчування і невтручання у
цьому випадку - це по суті політика сприяння перенесенню варіанту
югославських подій на землю України. Своєчасна і дійова реакція міжнародного співтовариства може
ще зупинити тих, хто підбурює й розпалює міжнаціональну ворожнечу
в Криму, хто за моделлю Карабаху, Придністров'я, Південної Осетії
намагається силою змусити Україну відмовитися від незалежності. Україна залишатиметься вірною принципам і положенням
двостороннього Договору, укладеного з Росією 19 листопада 1990
року. Українсько-російські відносини повинні базуватися і
розвиватися суто на засадах міжнародного права і рівноправного
діалогу. Тільки в такий спосіб можна зберегти необхідне для нас і
для всієї Європи почуття дружби, взаємоповаги і співробітництва
між народами України і Росії.

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ
м. Київ, 2 червня 1992 року



вгору